1. Сім'я — міцний і дружній колектив.

2. Здоровий сімейний мікроклімат.

3. Довір'я у вихованні.

4. Ставлення до найстарших членів родини.

5. Єдність вимог всіх дорослих у ставленні до дітей.

Виховання дітей у сім'ї має в більшості випадків суб'єктивний ха­рактер і залежить від рівня моральності і культури батьків, їх життєвих планів, ідеалів, вчинків, сімейних традицій тощо. Загальновідомо, що сім'я може сприяти всебічному розвитку особистості або гальмувати його.

Загальну для всіх формулу успішного виховання дітей у сім'ї дати не можна. Сьогодні ми поведемо розмову про основні умови вихован­ня учнів, які можуть бути використані в кожній конкретній сім'ї з вра­хуванням її особливостей.

У народі кажуть, що гарна та сім'я, де виростають гарні діти. І це справедливо. Адже врешті-решт долю дітей визначають не наші прек­расні поривання, мрії, слова, а загальний мікроклімат сімейного жит­тя, його тональність, загальна спрямованість. Часто можна почути: «Дивіться, ніяких спеціальних цілей сім'я не ставила, а діти виросли прекрасні». Гадаємо, що нічого випадкового тут немає. Мабуть, бать­ки жили не заради дітей або заради себе, а жили всі разом цілеспрямо­ваним і радісним життям маленького колективу, де всі люблять одне одного, нікому ніхто не зобов'язаний, де панує атмосфера взаємодопо­моги, тепла, справжньої турботи. Це ї є по-справжньому добрий педа­гогічний клімат. Діти, які ростуть у таких сім'ях, не помічають свого щастя, як повітря, яким дихають. Вони природно і гарно розвивають­ся, живуть своїм багатобарвним життям, скороминучими бажаннями і мріями. їх розмови щирі, а сміх веселий і дзвінкий. Як писав видатний педагог К. Ушинський, до глибокої старості залишаються у нас якісь задушевні зв'язки з тією сім'єю, з якої ми вийшли. Нам якось навіть важко уявити собі, що ці зв'язки уже розірвані назавжди.

Звичайно, добрі сімейні взаємини не виключають розбіжностей думок, суперечок. Але в дружній сім’ї їх розв'язують без роздратуван­ня, приниження людської гідності, за будь-яких обставин тут не буде крику, взаємних образ, люди поважатимуть думку одне одного, ціну­ватимуть авторитет батька й матері, дідуся й бабусі.

У виступі на батьківській конференції директор однієї із шкіл говорив про дітей, що виховуються у хороших сі­м'ях: „Правду кажучи, мені б дуже хотілося сказати, що такими їх ви­ховала школа. Але будьмо справедливі, бо школа (врахуймо її специ­фіку) переважно переконує, спонукає, повчає, а сім'я — це невичерпне джерельце народної педагогіки, практична школа духовності дитини. І якщо в сім’ї здоровий мікроклімат, діти виховуються особистим при­кладом батьків у дусі патріотизму і високої духовності.

Однією з умов успішного сімейного виховання є довір'я до дітей, надання їм самостійності. Якщо малюк бачить, що дорослі вірять у йо­го сили, чесність, доброту, порядність, вірять у те, що він зможе пере­бороти труднощі в навчанні, виправити поведінку, то це довір'я окри­лює його, вселяє впевненість у своїх силах, породжує бажання стати кращим.

Для прикладу хочу порівняти такі дві ситуації. Одній дитині мама каже: „Ти уже навчився самостійно контролювати час, тому можеш сам стежити за виконанням режиму дня. Я впевнена, що все буде доб­ре: і уроки зробиш, і погуляти встигнеш. Нагодуй сестричку і пограйся з нею. Я тобі повністю довіряю”. В іншій сім'ї мати сварить сина за те, що він довго гуляв на вулиці, у той час, коли давно пора виконувати домашні завдання: „Знову ти довго гуляв. Тобі говори — не говори — як в стіну горохом, нічого не допомагає. Хіба таким можна довіряти?”. Звичайно, у першому випадку в дитини підвищується почуття відпо­відальності за свої справи. У другому — недовір'я може озлобити ди­тину, викликати впертість, небажання стати чемною. Часто в таких випадках малюку хочеться зробити щось на зло дорослим. Та найст­рашніше, мабуть, те, що дитина сама опускає руки: „У мене і так нічо­го не вийде”.

Помиляються ті батьки, котрі постійно в приклад своїм дітям став­лять їх ровесників (добре вчиться, гарно поводиться). Це озлоблює ма­люка. Краще проявити впевненість: „Я вірю, що завтра в тебе вийде краще. Подивись і порівняй, як ти написав вчора і наскільки акурат­ніше — сьогодні”. Таке довір'я, як правило, підтягує дитину, сприяє самовихованню, самовдосконаленню. Відверті, довірливі стосунки між батьками і дітьми роблять мікроклімат сім'ї найбільш благополучним.

Характеризуючи умови успішного виховання дітей, не можна за­бувати про чуйне ставлення до найстарших членів родини — бабусі й дідуся.

Нерідко в сім'ях з легкої руки деяких молодих батьків вкорінюєть­ся зневажливе ставлення до думок, порад дідусів і бабусь. А вони ж пройшли великий життєвий шлях, зробили багато для країни і для нас особисто. Важко уявити, як ранять їх такі грубі репліки: „Що ви розу­мієте?”, „Хто вас запитує?” та ін.

Нерідко чуєш від батьків: „Ви не знаєте, який у нашої бабусі важ­кий характер. Вона нам тільки заважає виховувати дітей”. У таких ви­падках, мабуть, треба і до себе бути критичним. Може, і вам тепер не вистачає витримки. Адже був час, коли бабуся була конче потрібна і тоді не заважала. Спробуйте підрахувати, скільки щоденних турбот припадає на долю тих стареньких людей, які «нічого не роблять», а тільки доглядають за домівкою. Деякі батьки повністю перекладають на них виховання своїх дітей. Бабусі (особливо в містах) супроводжу­ють першокласників до школи, зустрічають після уроків (та ще й не­суть портфелі, бо діти перевтомлені уроками), годують, стежать, як малюк виконує уроки, готують вечерю. Численним і складним справам немає кінця. Ви ж на роботі спокійно працюєте, бо впевнені, що вдома все гаразд. То, можливо, варто критичніше поставитися до своїх ви­сновків про бабусину працю. У молоді роки ми мало замислюємося над власною старістю, та нам і важко це уявити. В одному можна бути впевненим: якщо змалку дитина відчуватиме, з якою повагою, чуйніс­тю ви ставитесь до своїх батьків, це обов'язково позначиться і на став­ленні до вас у зрілі роки.

У дитячої письменниці В. Осєєвої є мудре оповідання «Бабуся».: Послухайте уривок з нього:

„Прийшов до Бориса товариш. Товариш сказав:

— Здрастуйте, бабусю!

Борис весело підштовхнув його ліктем:

— Ходім, ходім! Можеш з нею не вітатися. Вона вже стара старушенція.

Бабуся обсмикнула кофту, поправила хустку і тихо поворушила губами:

— Образити — що вдарити, приголубити — треба слова шукати. А в сусідній кімнаті товариш казав Борису:

— А з нашою бабусею завжди вітаються. І свої, і чужі. Вона у нас головна.

— Як це — головна? — зацікавився Борис.

— Ну, старенька ... всіх зростила. її не можна кривдити. А чого ж ти зі своєю так? Гляди, батько прочухана дасть за це.

— Не дасть, — насупився Борис. — Він сам з нею не вітається. Товариш похитав головою:

— Дивно! Тепер старих усі поважають ... От в одних у нашому дворі дідусеві погано жилося, так йому тепер вони платять. Суд ухва­лив. А соромно ж як перед усіма, жах!

— Та ми свою бабу не кривдимо, — зашарівся Борис. — Вона у нас... сита і здорова.

Прощаючись з товаришем, Борис затримав його біля дверей.

— Бабо, — нетерпляче гукнув він, — іди-но сюди!

— Іду, йду! — зашкутильгала з кухні бабуся.

— Ось, — сказав товаришеві Борис, — попрощайся з моєю бабу­сею.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              

Після цієї розмови Борис часто ні з того, ні з сього запитував у ба­бусі:

—  Кривдимо ми тебе?

А батькам казав:

—  Наша бабуся краща за всіх, а живе гірше від усіх — ніхто про неї не піклується!

— Хто це тебе навчив батьків осуджувати? Гляди мені, малий ще! І розхвилювавшись, накидалися на бабусю:

— Це, мабуть, ви, матусю, дитину підбурюєте? Якщо невдоволені нами, могли й самі сказати.

Бабуся, м'яко всміхаючись, хитала головою.

— Не я вчу, життя вчить. А вам би, дурненькі, радіти треба. Для вас син зростає! Я своє віджила на світі, а ваша старість попереду. Що уб'єте, те не вернете”.

Ці мудрі слова згадуйте частіше.

Цінуючи думки старших у родині, варто турбуватися про єдність вимог всіх дорослих у ставленні до дітей. Головним є таке правило: ні за яких обставин не допускати в сім'ї різних дій, неузгоджених впливів. З нашої вини маленька людина часто вирішує такі проблеми, які їй не під силу, більше того, вони травмують її свідомість. Це стосується як дрібниць, так і вагомих справ. Скажімо, мати на прогулянці дозволяє купити морозиво, а бабуся категорично проти. Справа доходить до такої суперечки, що, нарешті, куплене морозиво не приносить хлопчи­кові ніякого задоволення. Або батько наполягає, щоб донька щоранку робила зарядку, а мама, коли батько у відрядженні, шкодує дівчинку («нехай поспить») і порушує заведений порядок. Якщо глянути крити­чно, то в нашому житті таких, на перший погляд, «дрібниць» є чимало. Врешті-решт кінцем саме вони найсильніше впливають на загальний тон буденного життя, визначають спокій і душевний затишок рідної домівки.

Єдність вимог, їх розумна послідовність, звичайно, вимагають від дорослих нервових зусиль, уміння поступитися власним бажанням. Чим раніше дитина звикає до усталеного життя, тим легшим воно буде з часом і для вас, і для неї. Спільні турботи про долю дітей, звичайно, головне, що об'єднує батьківські зусилля на довгій і тернистій ниві життя. Тут не може бути місця свавіллю, егоїзму, дрібним розрахун­кам.