(педагогічний практикум)

1. Бесіда вчителя з батьками.

2. Обговорення педагогічної ситуації.

3. Слово вчителя до батьків.

Обговорення з батьками таких питань:

1. Чим у своїй дитині ви можете пишатися, що ви в ній виховали самі?

2. Які недоліки бачите у вихованні сина чи доньки і як намагаєтесь їх виправити?

3. Як допомагаєте дитині у навчальній діяльності?

4. Чим займаєтесь з дітьми у вільний час?

5. Які позитивні зрушення у вихованні своєї дитини ви помітили останнім часом? Хто зіграв у цьому провідну роль (батьки, учитель, товариші тощо)?

Обговорення педагогічної ситуації.

Перед початком навчального року я вирішив повторити з сином Сергієм де­що з пройденого матеріалу. Диктую із тогорічного зошита текст: „Одного ра­зу Ігор впіймав велику щуку. Хлопчик відніс щуку сусідці Тітка Поля старенька і живе одна”.

Написав Сергій і говорить, усміхаючись: „Який дурний! Впіймав велику щуку і віддав чужій тітці”.

 — А пам'ятаєш, весною ми з тобою наловили багато ри­би і теж: віднесли сусідці Марії Тимофіївні?

 — Так там були одні йоржі і оку­ні. Мама всі пальці поколола і не захотіла більше чистити решту

 ... Треба при­знатись, я розгубився. Задав він мені задачку. Виходить, щось упущено, не помі­чено ... Ми з сином довго говорили. Здається, зрозуміли один одного.

1. Що, на вашу думку, батько пропустив у вихованні сина?

2. Про що б ви поговорили з сином (донькою) в подібній ситуації?

3. Чи задавали вам діти подібні питання? Які?

Слово вчителя до батьків.

Роль батька у вихованні дітей особлива. Кожній дитині хочеться, щоб її батько був людиною сильною, справедливою, яскраво виявле­ною, мав почуття відповідальності. Якби кожен батько знав і розумів, яку величезну потребу в ньому відчуває дитина, як вона хоче, щоб по­руч був мудрий, мужній мужчина!

З цього приводу В. Сухомлинський у своєму творі „Слово до бать­ків” наводить ряд переконливих прикладів. Ось один із них: „... учили­ся в нашій школі дві подружки-другокласниці. У однієї з них — Ната­лі — не було батька. Коли дівчина була маленькою, вона часто питала в мами, де батько. Мати мовчала, а одного разу розплакалася... Став­ши школяркою, Наталя більше ніколи не питала про батька.

У її подружки Насті були і мати, і батько. Якось прийшла в гості Настя до Наталі й запитала: „Де твій тато?” Дівчині соромно було ска­зати, що в неї немає батька, і вона відповіла: „Мій тато — льотчик. Він літає ... і вдома буває рідко”. З грошей, які мати давала на обід, Наталя щодня відкладала по кілька копійок. Одного разу сіла в автобус, по­їхала в місто й купила картуз льотчика ... Коли в щоденнику дівчини з'являлися незадовільні оцінки, вона говорила подружкам: „Ой, а що мені тато мій скаже ...” У цих словах чувся не страх, а гордість ...

Наталя виросла. У неї тепер своя сім'я: чоловік і дві дочки. Пам'я­таю, у день, коли молода мати вперше привела до школи свою старшу дочку, вона розповіла:

— Ви не уявляєте, як потрібний був мені в дитинстві батько. Я створила його в своїй уяві. Так легше було жити. Батька я уявляла до­брим, але суворим, вимогливим. Хотілося, щоб він узяв коли-небудь мій щоденник і сказав: „Ну, що там у тебе, дочко? ...” Особливо тяжко було, коли я хворіла. Як чекала я, що підійде до ліжка великий, силь­ний мужчина, покладе руку на голову і порадує: „Нічого, дочко, скоро видужаєш ...”

Наше завдання полягає в тому, щоб у виховній роботі з дітьми спиратися на незаперечність батьківського авторитету, вчити бачити і відкривати у своєму батькові ті риси, які створюють неперехідні люд­ські цінності — гордість і гідність сім'ї. Сухомлинський стверджує, що пізнання моральних багатств у власному батькові —незамінні уроки громадянської честі. З цього приводу можна навести багато прикладів.

Коли закінчився навчальний рік, батько сказав Василькові:

— Сьогодні поїдемо на наше з дідусем поле, синку.

— Хіба у вас є своє поле? — спитав син.

— Є.

Добиралися довго: поїздом, автобусом. Нарешті, досягли лісу. Вздовж: узлісся побачили широке рівне поле, на ньому колосилася пшениця.

— Це наше поле, — сказав батько. — Тут твій дідусь бився з фашистами. Вибили вони звідси ворога. На цьому полі — його кров ... Он під тим горбком він лежав поранений ...А після війни я ще зовсім молодим працював тут з односель­цями, щоб виростити пшеницю і дати виснаженим війною людям вдосталь хліба.

Замислено, суворо, зовсім по-новому дивився син на поле, яке досі здавалося йому звичайнісіньким.

Можливо, саме в цю мить зрозумів хлопець, що означає служити своєму народові. І тут же побачив у дідусеві і батькові вірних захисни­ків Батьківщини, чесних і працьовитих людей. Якщо кожний син ста­не, як Василько після відвідання такого поля, дивитися на батька зако­ханими очима, — не буде місця неслухняності, неповазі.

А ось другий приклад:

... Іде урок. Учителька по черзі запитує першокласників про їх батьків. Ді­ти відповідають, учителька записує. Почувши запитання про батька, звернене до сусіда по парті, Петрик зблід.

Виявилось, напередодні, повертаючись зі школи, хлопець зустрів свого бать­ка біля чайної. Схилившись на паркан, той дивився на дорогу п'яними очима ...

У полі гув трактор, світило сонце. Світ здавався щасливим і спокійним. Але хіба може бути щасливою хоч одна людина, поки маленький Петрик плаче над п'яним батьком, а потім, чекаючи запитання вчительки, обливається холодним потом? Чи завжди ми замислюємося про те, що в такі хвилини ламається віра маленької людини вусе світле, радісне ...?

 Пам'ятайте, що дитина щаслива тільки тоді, коли вона вірить. Не­слухняність, зухвальство, грубість — усе це виникає в дитячій поведін­ці саме в ті моменти, коли ламається віра в найдорожчу людину — ба­тька.

Якщо говорити про громадянське обличчя батька, про його здат­ність стати зразком для дітей, то вимірюється це, насамперед, обов'яз­ком бути відповідальним за своїх дітей. А міра синівської слухняності, дисципліни, у свою чергу, визначається мірою батьківської відпові­дальності.

Знайте, шановні батьки, і пам'ятайте, що діти переживають ваше падіння як своє особисте горе, сприймають вашу радість, як свою. Бе­режіть дитячу душу і всіляко зміцнюйте віру в людину.

— Ось, — сказав товаришеві Борис, — попрощайся з моєю бабу­сею.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              

Після цієї розмови Борис часто ні з того, ні з сього запитував у ба­бусі:

—  Кривдимо ми тебе?

А батькам казав:

—  Наша бабуся краща за всіх, а живе гірше від усіх — ніхто про неї не піклується!

— Хто це тебе навчив батьків осуджувати? Гляди мені, малий ще! І розхвилювавшись, накидалися на бабусю:

— Це, мабуть, ви, матусю, дитину підбурюєте? Якщо невдоволені нами, могли й самі сказати.

Бабуся, м'яко всміхаючись, хитала головою.

— Не я вчу, життя вчить. А вам би, дурненькі, радіти треба. Для вас син зростає! Я своє віджила на світі, а ваша старість попереду. Що уб'єте, те не вернете”.

Ці мудрі слова згадуйте частіше.

Цінуючи думки старших у родині, варто турбуватися про єдність вимог всіх дорослих у ставленні до дітей. Головним є таке правило: ні за яких обставин не допускати в сім'ї різних дій, неузгоджених впливів. З нашої вини маленька людина часто вирішує такі проблеми, які їй не під силу, більше того, вони травмують її свідомість. Це стосується як дрібниць, так і вагомих справ. Скажімо, мати на прогулянці дозволяє купити морозиво, а бабуся категорично проти. Справа доходить до такої суперечки, що, нарешті, куплене морозиво не приносить хлопчи­кові ніякого задоволення. Або батько наполягає, щоб донька щоранку робила зарядку, а мама, коли батько у відрядженні, шкодує дівчинку («нехай поспить») і порушує заведений порядок. Якщо глянути крити­чно, то в нашому житті таких, на перший погляд, «дрібниць» є чимало. Врешті-решт кінцем саме вони найсильніше впливають на загальний тон буденного життя, визначають спокій і душевний затишок рідної домівки.

Єдність вимог, їх розумна послідовність, звичайно, вимагають від дорослих нервових зусиль, уміння поступитися власним бажанням. Чим раніше дитина звикає до усталеного життя, тим легшим воно буде з часом і для вас, і для неї. Спільні турботи про долю дітей, звичайно, головне, що об'єднує батьківські зусилля на довгій і тернистій ниві життя. Тут не може бути місця свавіллю, егоїзму, дрібним розрахун­кам.

І, нарешті, пам'ятайте, що виховання дітей у сім'ї — не особиста справа батька й матері, а справа великої державної ваги, тому що наші діти — це майбутнє України. Вони будуть творити історію. Наші діти — це майбутні батьки і матері, які теж будуть виховувати своїх дітей. Але й це ще не все: наші діти — це наша старість. Правильне вихован­ня — це наша щаслива старість, погане виховання — це наші сльози, це наша провина перед іншими людьми, перед державою.